A A A K K K
для людей із порушенням зору
Лиманська громада
Одеська область, Білгород-Дністровський район

Історія села Лиман

Не завжди ця земля радувала чуже око. Не завжди можна було милуватися чудовими краєвидами, чути веселий дитячий сміх, бачити щасливо усміхнених, задоволених своєю працею людей.

На жаль, в пам’яті старожилів ще не стерлися важкі роки історії – роки боярсько-румунської окупації, голод, злидні і сльози.

Колись на землі наших предків гарцювали татарські коні, довгими битими шляхами, мов журавлині ключі, тягнулися вервечки чоловіків і жінок, гнані на чужину в неволю.

Історія багата своїми світлими сторінками, але зберігає і темні, сумні спогади. Все це ми повинні пам’ятати. Досконало вивчати своє минуле. Саме любов до рідного краю – одне з найсвятіших, найчистіших людських почуттів. Важко уявити собі людину нашого часу, серце якої лишилося б байдужим до рідної природи, до історії свого краю, до життя його людей.

Історія села Золокари майже не вивчена. В “Історії міст і сіл УРСР. Одеська область” є тільки невеличка анотація про його існування. Інших праць поки що не існує. А між тим, село має свою яскраву історію. Так, у північній частині знайдено поселення бронзової епохи, вік його сягає першого тисячоліття до нашої ери.

Згадка про татарський кишлак Золокарь  Кілійської  райі відноситься до 1806 року. Як свідчать інші джерела, на місці кишлаку виникло у 1812 році українське поселення, що почало називатися Буюк Золокари. Його першими поселенцями були селяни – втікачі, які поселилися в буджацьких степах подалі від кріпосників – гнобителів.

У Статистичному   описі Бессарабії говориться, що у селі в 1827 році проживало 282 чоловіка.

В подальшому історією села ніхто не займався. В окремих працях, присвячених Бессарабії та Південній Україні є описи окремих подій, що відбувалися там в ХІХ – ХХ ст. Ці матеріали свідчать про загальний розвиток регіону, вони, безперечно, відносяться і до окремих сіл.

Джерельний матеріал можна почерпнути із Статистичного опису Бессарабії. Загальний опис ландшафту, тваринного і рослинного світу даної місцевості гарно поданий у праці “Бессарабія” (Географический, экономический, этнографический, литературный и справочный сборник).

Окремі відомості, особливо про виникнення і заселення території південної причорноморської частини Буджацького степу можна зустріти у працях одеського історика – дослідника А.Д. Бачинського “Народна колонізація пониззя Дунаю”, “Нескорений Дунай”.

Про подальший розвиток села Золокари і сусідніх сіл Татарбунарського району, про окупаційне ярмо румунських сателітів пізнаємо з праці Смішко П. “Татарбунарське повстання”. Деякі відомості, особливо про післявоєнне і сучасне становище села, про трударів праці, можна почерпнути із періодичної преси, перш за все з районної газети «Татарбунарський вісник» (в минулому «Колгоспне слово»), а також з поточного архіву сільради.

Особливо цікавими і цінними є спогади односельчан. Пам’ять людей -  безмежна і безсмертна перлина народної думки. Вона передається з покоління в покоління, тому важливе завдання сучасників полягає у збереженні і використанні цього цінного народного скарбу. Мета дослідження полягає в тому, щоб продовжити кропітку краєзнавчу роботу. Написати історію одного з багатьох десятків, сотень, тисяч сіл – Золокари – Лиман.

Соціально- економічний і історичний розвиток села

(Дорадянський період)

Село Лиман (згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР від 11 листопада 1945 року село Золокари перенайменовано в Лиман) Татарбунарського району Одеської області розташоване в одному кілометрі від озера Сасик, шести кілометрах на північ від Чорного моря, чотирьох кілометрах на захід від села Приморське (Шагани) і в п’ятнадцяти кілометрах на південь від села Трапівка. Районний центр – Татарбунари знаходиться в тридцяти кілометрах. Найближча залізнична станція – Сарата в сорока п’яти кілометрах і обласне місто Одеса розташоване на північ в двохсот двадцяти  кілометрах.

Свідчення про перебування перших людей на території теперішнього села відносяться до незапам’ятних часів. Археологи в північній частині Лиману знайшли поселення епохи пізньої бронзи кінець ІІ – го  початок І - го тисячоліття до нашої ери, як вважають вчені, ця територія була заселена слов’янським племенем антами – працьовитими і хоробрими землеробами. Літописець Нестор в “Повісті минулих літ” запевняє, що “уличі й сіверці сиділи на Дністрі, в близькому сусідстві з Дунаєм і була їх велика сила, слов’янських племен, від Дністра до самого моря…” Вони не раз ходили на Константинополь разом з князями Київської Русі.

В ХІ – ХІІ ст. на цих землях кочували печеніги і половці. Навіть резиденція половецьких ханів містилася на місці сьогоднішніх Татарбунар і називалася Карабуна.

Після нашестя на Русь монголо - татарських завойовників в цій місцевості, багатій пасовиськами, кочували татарські орди. Навколо озера Сасик вони випасали своїх малорослих швидких і витривалих коней. Перетворили цю територію у місце складання здобичі, награбованої під час набігів на землі своїх сусідів.

У часи турецького панування господарство Бессарабії зовсім занепало: деградувало сільське господарство, ремесло й торгівля, спустошувались міста й села.

Турецькі феодали й татарські мурзи (ногайські татари переселились сюди з дозволу турецького султана і використовувались ним для придушення виступів місцевого населення) протягом трьохсот років жорстоко пригнічували місцеве населення.

На думку одеського дослідника А.Д. Бачинського перші українсько-російські переселенці у придунайських степах з’явилися на початку ХУІІІ століття. Спочатку тут поселяються запорізькі козаки, після  зруйнування Петром І Січі в 1709 році. В кінці 60-их років ХУІІІ століття тут з’являються запорожці, що служили в річковій флотилії.

А в середині ХУІІІ ст. в наших краях зупиняються некрасівці. З другої половини 70-их років ХУІІІ ст. в Буджацькому степу (пд-зх частина сучасної Одеської області, розташована між гирлами  Дунаю і Дністра) кількість українського населення збільшується, особливо після зруйнування Катериною ІІ Нової Січі в 1775 р. Прихід запоріжців у Придунав”я був природним, оскільки цю територію здавна знала козацька сірома, як місце рибних та мисливських промислів.

В праці “О ногайських татарах, що жили в таврійській губернії , зазначається, що під час російсько-турецьких війн буджацькі татари переселилися під Азов і в північні райони Таврії. В 1807 р. їх уже числилось майже 7000 чол. В 1804-1805р.р. потомки запорожців отримали дозвіл селитися “по  татарських ордах” в Аккерманському і Кілійському округах. Напередодні російсько-турецької війні 1806-1812р.р. українсько-російське населення вже проживало в багатьох населених пунктах придунайських степів.

В кінці 1806р. І.П.Котляревський і бригадир Катержі їздили по кишлаках буджацьких татар і зустрічали в селах ізмаїльської райї “велике число християн”. Того ж року, відзначили дослідники, проживала велика кількість християнського населення Кілійської раї Шагани, в тому числі і Золокарь. Це, мабуть, і була перша письмова згадка про наше село.

Приєднання Бессарабії до Росії в 1812р. безперечно мало позитивне значення для російськомовного населення. Воно було врятоване від повного поневолення і знищення султанською Туреччиною, а відтак одержало сприятливі умови для подальшого економічного, політичного і культурного розвитку.

1812 рік став знаменним і для села Лиман – Золокари. Згідно документів українське село Золокари виникло в 1812 році на місці татарського кишлаку Буюк Золокари. В Статистичному описі Бессарабії більш достовірні відомості про село відносяться до 1827 року. З цього документу довідуємося, що до Золокар входила “Дача” наделенная оной деревня, прилегает к землям селения Шагань, к выгону соленого озера Джантшейского к пустопоросшему казенному участку № 74 и левому берегу озера “Сасики”. За селом було закріплено 2979 десятин землі.

В Бесарабію прибували селяни-втікачі, які сприяли заселенню цього необжитого краю. Правда, хліблоробові доводилося долати багато труднощів, пов¢язаних  із частими засухами, протистоянням з татарами та саранчою, яка винищувала посіви, траву. Та все ж відсутність кріпацтва – ось основний момент, який постійно притягував кріпака у далекі краї, до самого моря.

Після реформи 1861 року в Росії швидкими темпами розвивався капіталізм. Нові відносини в першу чергу торкнулися південних окраїн. В Бессарабії проявляється майнове розшарування селян, з¢являються більш заможні верстви населення – куркулі.

В 1906 – 1916р.р. в Росії впроваджувалась в життя Столипінська аграрна реформа. Після скасування кріпосного  права в 1861 році Столипінська аграрна реформа стала значним кроком вперед до шляху розвитку капіталістичних відносин на селі. Внаслідок руйнування общини створювалась буржуазна земельна власність, посилювався процес концентрації земель в руках куркульства, збільшувалося застосування сільськогосподарських машин, добрив, підвищувалась врожайність і товарність сільського господарства.

Скориставшись реформою, із села Золокари вийшли на хутори 30 чол. – учасників російсько-япоської війни 1904-1905р.р. Хуторська система сприяла тому, що степ почав  розорюватися, давати добрі врожаї. В 1916 р. селяни села Золокари обробляли вже майже 3,5 тис. га степу. За даними 1916р. у селі числилось 28 куркульських господарств, яким належало 1400 га землі, 162 середняцьким господарствам – 1269 га і 430 бідняцьким – 831 га землі.

Тепер неважко підрахувати, що на одне куркульське господарство припадало в середньому 50 га, середняцьке – біля 8 га, бідняцьке – менше 2 га. Отже, середняцьке господарство мало у 6 разів, а бідняцьке в 25 разів менше землі від куркульського. Бідняки не в силі були обробляти і ті мізерні ділянки, тому здавали землі в оренду, а самі перетворювалися у сільський пролетаріат, або наймалися на підприємства і поповнювали ряди робітничого класу.

Село Золокари в ХІХ ст. було невеликим. За відомостями 1827р. в ньому числилось: 71 двір, 30 хат покритих очеретом і одна землянка, посередині стояв шинок, на  околиці - 2 вітряних млини.  Особливо швидкими темпами розвивалося село в кінці ХІХ першій половині ХХ ст. Так за даними 1940р. в Золокарах налічувалось 850 господарств, 550 хат покритих очеретом, 250 землянок, а 50 добрих будинків під черепицею. У селі був черепичний завод, який належав місцевому жителю Карпенко К.В.

Побут населення на початку ХХ століття

Основним заняттям селян було землеробство. Для обробітку землі використовувались плуги, сохи, борони, коси, серпи, вила, граблі, ціпи для обмолоту хліба. Особливо широко застосовували соху (на колесах і без коліс). У соху на колесах впрягали пару волів, а безколісну тягнув один кінь, важкий залізний плуг з¢явився пізніше, аж на початку  ХХ ст. (1900р).

Основними зерновими культурами, що вирощувалися в Придунав¢ї були озимі та ярові – пшениця, жито, овес, ячмінь, просо, горох. З технічних культур – коноплі, а з городніх – вирощували капусту, огірки, помідори, цибулю, часник, дині, кавуни, гарбузи. Великі площі засаджувались кукурудзою та виноградом.

Рутинність знарядь праці та відсталість агротехніки обумовлювали низьку врожайність сільськогосподарських культур. Вона перевищувала всього в 2-3 рази більше від того, що висівалося.

Другим важливим заняттям населення було тваринництво. Селяни у своїх господарствах розводили овець, велику рогату худобу, свиней. Окремі селяни займалися промислами – риболовством, полюванням, добуванням солі. Озера навколо села (Сасик, Шагани) були багаті на таку рибу, як “Бычок, глось да кефаль, которую безжалостно  истребляют осенью, когда она стремится выйти в море“.

На озерах осідала маса качок, гусей, казарок, лебедів, нирків. Частина з них постійно тут мешкала, інші прилітали на зимівлю. Особливо цікаві осінні і весняні перельоти птахів, коли цілі хмари цих гостей  з шумом опускаються на дзеркальну голубизну лиману – перепочинок перед далекими морськими мандрами.

Вода в озерах солона, тому з них добували сіль. Соляна контора знаходилась у селі Шагани (4 км від Золокар). Деякі жителі їздили продавати сіль і рибу. На виручені гроші вони могли прокормити сім¢ю і заплатити податки.

Національний склад населення не відзначався строкатістю. Переважну частину жителів с. Золокари становили українці, були євреї. В 1910 році у селі проживало 15 єврейських родин, до складу яких входило 67 чол.

Згідно архівних джерел у Золокарах православну церкву збудовано в 1818 р. В 1830 і 1861 роках вона перебудовувалась. В 1848 році їй належало 99 десятин землі. З роками володіння церкви були урізані до 60 десятин. В 1914 р. 21 вересня на місці старої церкви відкрито собор, названий Дівою Пречистою.

Основними джерелами для з’ясування питань про освіту у селі є церковні відомості, з яких можна почерпнути відомості про те, в якому стані знаходилась сільська школа. Так, 7 жовтня 1880р. у селі Золокари відкрито однокласне народне училище, а в 1884р. – закрито і на його місці почала діяти школа міністерства народної освіти.

На утримання школи відводились мізерні кошти, застосовувалась застаріла методика навчання грамоти, часто учнів фізично карали. Вчителем був дяк, який  не мав спеціальної підготовки. Приміщення школи перебувало в жахливому стані. Про це говорилося на засідання єпархіальних училищ Ізмаїльського повіту Бессарабської губернії. В 1904р.  було вирішено “отпустить по бюджету сего 1904 года 1000 рублей на постройку и обзаведение  классной  мебелью  здание церковно-приходской школы, так как в старом помещении могут быть размещены только 30 учеников, а желающих в первый день по открытию явилось 100 человек”.

В 1904 році в селі Золокари на місці народно-міністерської школи було відкрито церковно-приходську, яка нічим не відрізнялась від попередньої.

Із “свідчення про заснування народних училищ повіту” кількість учителів і учнів за 1907 рік відомо, що тоді у школі навчалось 69 дітей, хоч у селі проживало близько 1400 чол. Звичайно, що багато хлопчиків і дівчаток не відвідували школу. Це були в основному діти бідняків.

Встановлення радянської влади та румунська окупація

В селі радянська влада встановилась на початку січня 1918 року. Активними революційними діячами в селі були: Орловський Кіндрат Антонович, Чумаченко Петро Устинович, Лященко Сафрон Купріянович. Саме під їх керівництвом золокарчани розпочали революційну перебудову в селі. Але будувати нове соціалістичне суспільство селянам не довелося.

Скориставшись винятково важким  становищем молодої радянської держави, боярська Румунія в січні 1918 року почала окупацію Бессарабії. Жителі села готували рішучу відсіч загарбникам. Був організований партизанський загін з односельчан (вісімнадцять чоловік), до якого примкнули і жителі навколишніх сіл, Шагани, Трапівки. Командиром партизанського загону став Орловський К.А. (псевдонім “Микола”).

Загін вийшов до моря назустріч ворогу. Розпочались великі бої, які тривали з кінця січня до початку березня 1918 року. Зламати опір революційних сил окупанти змогли лише за допомогою німецько-австрійських інтервентів.  5 березня 1918 року боярська Румунія дозволила іноземним військам вступити в Бессарабію, звідки вони пішли на Одесу. Так як сили були нерівні, рештки партизанського загону змушені були відступити за Дністер на територію радянської Росії. Разом із загоном пішли селяни села Золокари Чумаченко П.У., Дяченко М.П. та ін. Село ж опинилося під владою боярської Румунії. Настали важкі роки румуно-боярського панування. Спочатку окупанти намагалися відновити поміщицьке володіння, давали можливість розвиватись куркульським господарствам. Коли це стало неможливим, розпочали земельну реформу, що проводилась з 1918 по 1924р.р. Процес обезземелювання селян тривав і після реформи. Не кожний міг викупити землю, оскільки на неї встановлювалася висока ціна. До того ж румунський уряд замість обіцяних 40 років розстрочки вирішив зібрати гроші за 5 років. Крім викупних сум селяни змушені були сплачувати великі податки – 800 лей з душі. Цим, звичайно, скористались куркулі, скуповуючи землю з великою вигодою для себе. Стало типовим явищем, коли в селянина, що не мав чим сплатити податків, пречептори (збирачі податків) забирали майно і худобу. Не було худоби – виймали у хаті вікна і двері. Розпродаж майна, “пограбування” (пречепція)  відбувалися під барабанний бій.

Бідняцькі господарства розорювались і селяни змушені були йти в найми, як до місцевих куркулів, господарства яких процвітали, так і до поміщиків Бессарабії, Румунії. Взимку, коли замерзало о. Сасик, збирались заробітчани і йшли по льоду, а потім через річку Дунай в Румунію. Тяжким і небезпечним був цей шлях заробітчанина - найма.

До середини 20-их років Румунію охопила важка економічна криза, що привела до повного розорення населення окупованих районів Бессарабії. Ціни на продукти і промислові товари зросли в 1920-1924р.р. на 60-70%. В багато раз збільшились місцеві податки катастрофічно знизилась заробітна плата. Навіть в гарячу пору року батраки отримували 10-15 лей в день.

У зв’язку з постійним недоїданням серед населення посилювались хвороби. Лікаря в селі не було. Всього один лікар був на весь Татарбунарський район. Медична допомога обходилась селянину дуже дорого. Наприклад одна таблетка аспірину коштувала 8 лей, сердечні каплі – 120 лей, тоді, як корова коштувала всього 100-120 лей.

Селяни не могли скористатися таким медичним обслуговуванням, тому була велика смертність, особливо серед дітей.

Румунські бояри проводили шовіністичну політику і в галузі освіти. Російська, українська та інші мови були заборонені. Вчителі, що не прийняли румунського підданства і ті, хто не знав румунської мови звільнялися з роботи. Викладання в чотирикласній школі велося лише румунською мовою. В усіх державних установах російська й українська мови заборонялися. Навіть на вулиці не вільно було розмовляти рідною мовою, співати пісні.

Боротьба проти окупантів. Татарбунарське повстання.

Велика смертність, голод, злидні, пригнічення національної культури, всі ці бідування піднімали населення на боротьбу проти окупантів-поневолювачів. Народ боровся за возз”єднання з радянською батьківщиною.

В 1921-1923р.р. більш як у 30 селах південної Бессарабії виникли підпільні революційні організації. До підпільної організації у Золокарах входило близько 20 чол., її очолив місцевий житель Трубай Ю.А.

Революціонери готували населення до збройного повстання, щоб вигнати загарбників з рідної землі, звільнитися від соціального і національного гніту та воз”єднати Бессарабію з Україною. Для загального керівництва повстанням був створений робітничо-селянський комітет Бессарабії.

Повстання на Татарбунарщині почалося о 5.00 ранку 16 вересня 1924 року. І вже о 9.00 всі адміністративні установи були захоплені повстанцями. Створено революційний комітет, до якого ввійшли А.І.Клюшніков, голова ревкому, Цуркан П., Батішев У.М., Г.Черненко, М.Лісовий, Кольцов. Одночасно Кольцов, Черненко, Лісовий призначалися командирами бойових загонів, що направлялися на допомогу повстанцям інших сіл. Татарбунарське повстання налякало не лише румунську адміністрацію, але й румунський уряд, який добре розумів, що досить однієї іскри, щоб революційне полум’я охопило всю країну. На південь Бессарабії перекидалися регулярні війська, підходили військові кораблі Дунайської флотилії та Чорного моря. Вести боротьбу з регулярними військами було нелегко. Повстанці були оточені, в них закінчилися боєприпаси. Триматися далі ставало неможливим. Тому повстанці невеликими групами почали виходити з оточення. 60 повстанців прорвали вороже кільце в північно-західному напрямку, але, на жаль, потрапили в засаду і були взяті в полон. Лише 100 чол. на чолі з А.І.Клюшніковим прорвалися на південь. В цьому загоні були також жителі села Золокари: Марчук О.Г., Унгурян Б.С., Дяченко М.Ф., Орловський П.А., Шульга Т. На рівні з чоловіками мужньо боролися й жінки. Щоб поповнити свої сили, загін Клюшнікова пробивався з боями у район Галілешти – Жебріяни. Однак повстанці потрапили в засаду. Зав”язався бій, в якому  Клюшніков загинув, а більшість його бойових товаришів взяті в полон, 22 вересня 1924 року повстання було придушено.

Культура та побут населення

Хоч Придунав”я знаходилось далеко від України, у південній Бессарабії розвивалась своєрідна культура, складався побут. В українських селах в її основу були покладені традиції, властиві запорізьким козакам. Певний вплив на культуру зробили переселенці. Перші переселенці, як свідчать документи, з”явилися в кінці ХУІІІ, першій половині ХХ ст. Це були вихідці з України і Росії, а також болгари, серби, німці, румуни, молдовани. Тому житла, одяг, звичаї, обряди населення частково відрізняються від національних  українських традицій, однак не в значній мірі. Місцеве населення сприймало все те краще, що було в інших національностей і цим самим збагачувало свою національну культури.

Житла у Золокарах будували із саману, покривали очеретом або обмащували глиною. Мазанки називалися землянками. Хата мала прямокутну форму, ділилася на дві частини. В одній селяни тримали худобу: овець, корову, курей. Друга частина називалася “світлицею”, там жив селянин із своєю сім’єю. В світлиці була велика піч, на якій взимку спала вся родина, між піччю і причілковою стіною робили піл (місце відпочинку, служив за ліжко). В хаті на покуті висіли ікони, завішені вишитими рушниками, стояв стіл, попід стінами розташовувались лави. До меблів можна віднести також скриню для одягу, мисник, де містилося різне кухонне начиння, тощо. Над полом висіла дитяча колиска, прикріплена до сволока.

Двір огороджувався тином. У заможних селян поряд з хатою розташовувався  сарай.  Бідні селяни господарських будівель здебільшого не мали, це відбилося і в народному прислів’ї, поширеному по всій Україні – “ні кола, ні двора”.

Одяг селяни шили із полотна, яке виготовляли із конопель (льон з’явився на території села в 1943 році), а також вовни. Чоловіки носили полотняні сорочки і широкі штани. До зимового одягу належали кожухи, штани і високі шапки. Все це шилося з овечих шкур.

Основним жіночим одягом були довгі сорочки, спереду з невеликим розрізом. Святковий одяг жінки оздоблювали вишивкою. Поширені були такі види вишивки, як гладдю і румунським  хрестиком. Верхнім одягом служили безрукавки з овечої шкури і кацавейки.

Переважна частина селян влітку ходили босі, а в прохолодну погоду взували постоли. Перед тим, як їх взути спочатку  намотували онучі, потім натягали постоли. Верхню частину ноги, до коліна, обмотували волоками (мотузками з конячого волосу) – запозичено у болгарського населення, в них вони називалися  козини  і виготовляли їх з козячої вовни.

Здавна українська кухня відрізнялася різноманітністю. Споживались борошняні, круп’яні, м’ясні, рибні та молочні страви. Їжа також має деякі своєрідні ознаки, нехарактерні для української кухні.

Головним продуктом для селян села Золокари і для інших був хліб і злакові вироби, особливо поширеною стравою у селян була мамалига. Кукурудза відігравала у житті бессарабського селянина таку ж роль, як картопля для жителів центральної України. Бідняцьким і більшості середняцьким сім’ям зібраного врожаю не вистачало навіть до середини зими. Тому при випіканні хліба до пшеничної і житньої муки домішували ячмінну, просяну, кукурудзяну і висівки.

Яйця, масло  і кури селяни продавали, щоб заплатити податки і купити найнеобхідніші речі. На зиму селяни квасили капусту, огірки, помідори, виноградні грона підвішували у прохолодних приміщеннях на стіни і під стелю. Значне місце в харчуванні людей займала риба свіжа, варена і смажена, солона. Крім мамалиги, поширені плачинди з бринзою або з гарбузом, борщ, молоко з гарбузом. Здобрювали їжу олією, маслом, лоєм, топленим салом. Користувалися селяни переважно глиняним і дерев’яним посудом.

Тяжке життя народних мас, злидні, бідність, нестатки в дорадянський час наклали відбиток на розвиток побутових умов селянства.

Встановлення  Радянської влади  в селі

Знаменним для золокарців став 1940 рік. Радянській країні мирним шляхом вдалося розв’язати питання про визволення з-під влади боярської Румунії, Бессарабії і північної Буковини. 26 червня 1940 року Раднарком СРСР звернувся до уряду боярської Румунії з ультиматумом, у якому заявляв, що Радянський Союз вважає необхідним і своєчасним в інтересах відновлення справедливості приступити разом із Румунією до негайного розв’язання питання про повернення Бессарабії Радянському Союзові. Румунський уряд був змушений прийняти пропозиції Країни Рад.

28 червня 1940 року о 14 год. за московським часом Червона Армія перейшла річку Дністер, де проходив кордон і вступила на багатостраждальну бессарабську землю.

Звістка про звільнення краю блискавкою облетіла всі Золокари. Бессарабський обласний комітет компартії, який вийшов з підпілля, звернувся до населення з відозвою: “Майбутнє, про яке мріяли, сьогодні стає дійсністю… Громадяни! В цей святковий день давайте гідно зустрінемо героїв-визволителів армії трудящих всього світу”.

7 серпня 1940 року Указом Президії Верховної Ради СРСР у складі УРСР на основі Аккерманського та Ізмаїльського  повітів Бессарабії було створено Аккерманську область, яка з перенесенням 7 грудня 1940 року обласного центру в Ізмаїл стала називатись Ізмаїльською.

Окупаційний лад знищено. Радянська влада, встановлена в Бессарабії ще в 1917 році – відновлена.

Тогочасне село Золокари, як і сусідні:  Трапівка, Шагани увійшло до складу молодої, новоствореної Ізмаїльської області. В кінці червня, на початку липня  повсюдно на всій визволеній території відбулися мітинги.

Сільські збори проголосили встановлення радянської влади, яка стала захисником інтересів малоземельних і безземельних селян. Першим головою сільради був Лященко Софрон Купріянович. Членами виконкому: Шульга Г.А., Мельніченко Е.І., Соколов Н.Н., Зінченко А.С., - всього 11 чол. Ц е були члени комуністичної партії, які в роки окупації підтримували зв’язки із підпільниками м. Вилково, отримували звідти радянські газети і розповсюджували їх серед селян.

15 серпня 1940 року Президія Верховної Ради СРСР відновила чинність радянських законів про націоналізацію землі. Радянська влада передала землю тим, хто її обробляв.      Малоземельні і безземельні селяни були наділені нивами і тепер їм непотрібно вже йти в Румунію, до поміщиків на заробітки. Тепер вони могли самі прокормити свою сім’ю і вести власне господарство.

У селі почала працювати школа з викладанням рідною мовою, яка охопила всі верстви населення. З’явилися газети, обласна – “Придунайська правда”, центральні, також журнали. Вчителі спільно з активістами, повели рішучу боротьбу за ліквідацію неписьменності, за покращення життя трудового народу. Село було поділене на певні сектори (по 10 хат). І зимовими вечорами збиралися селяни, читали газети, вивчали Конституцію. В червні 1940 року у селі створено комсомольську організацію. До її складу входило на перших порах 6 чол.: Бондаренко Володимир, Бондаренко Федір, Невідніченко Василь, Макарчук Оксентій, Зінченко Микола, Зінченко Іван. Забурлило молодечим ентузіазмом село.

Золокари стали на шлях соціалістичного розвитку економіки і культури.

Початок Великої Вітчизняної Війни. Румунсько - фашистська окупація.

… Мирною працею завершувався на радянській землі суботній день 21 червня 1941 року. На широких колгоспних полях колосилися хліба і вже починалися жнива. Жителі села Золокари,  готувалися відмітити першу річницю возз”єднання з матір”ю Вітчизною. Мир і праця панували в радянській країні.

Але, 22 червня 1941 року на світанку, коли населення спочивало, мріяло, як краще підготуватися до жнив, фашистська авіація почала бомбардування радянських міст і сіл західних областей, а о 4 годині ранку відкрила вогонь ворожа артилерія. Почалася Велика Вітчизняна війна, в якій радянський народ вів боротьбу за свободу, честь і незалежність своєї Вітчизни, а також за визволення народів, поневолених гітлерівцями, за демократію й мир у всьому світі. Для радянського народу – це була справедлива визвольна війна.

У перший же день, 22 червня 1941 року, Президія Верховної ради СРСР видала наказ про мобілізацію військовозобов’язаних. Пройшла мобілізація і в селі Золокари. 216 односельчан влилися в ряди Червоної Армії, стали зі зброєю в руках на захист соціалістичної Вітчизни.

26 липня 1941 року частини 4-ої румунської армії, які просувалися в напрямку Одеси, захопили село Золокари. Окуповану в липні 1941 року Ізмаїльську область, як винагороду за участь у війні румунських військ на боці Німеччини, Гітлер передав Антонеску, включивши до складу губернаторства “Бессарабія”, оголошеного провінцією королівської Румунії. Радянське адміністративно - територіальне управління було ліквідовано. Придунайський край поділено на три повіти: Ізмаїльський, Ново-Кілійський і Четатя-Албе (Аккерманський). На чолі губернаторства фашисти поставили одного з палачів Татарбунарських повстанців 1924 року генерала Войкулеску.

Колесо історії для населення Золокар почало повертати назад. Знову “чорна темінь ” окупації, знову румунські шомполи за непослух, за порушення комендантської години, за несвоєчасну сплату податків…

Під час тимчасової окупації село неначе вимерло. Вечорами у хатах не блимали вогні. Тихо навкруги, навіть собаки не гавкали, ховалися у свої буди. Окупанти зразу ж почали наводити “порядок”, вирішили розправитися із непокірними більшовиками, які можуть “колотити воду”, тобто підіймати селян на боротьбу.

Прийшли одного вечора і в хату Лященка Софрона Купріяновича, потім до Шульги Григорія Антоновича, Соколова Миколи Григоровича, Мельниченка Федора. Їх повели до примарії (жандармська дільниця). Там почалися катування за те, що ці люди відкривали селянам очі на життя, вчили їх як потрібно жити, вести господарство. Їх нещадно били шомполами, потім закрили в льоху жандармської дільниці. Через декілька днів, коли все село спало, їх повели, прив’язаних до коней  в Татарбунари.

В обідню пору, коли сонце уже високо піднялося і палило своїми променями, нестерпно боліли босі ноги і все побите тіло, арештованим захотілося випити хоч крапельку води, щоб змочити губи, показались Татарбунари. Для знедолених вони віщували смерть. Там у напрямку с.Дмитрівка було спеціальне місце смерті, де розстрілювали комуністів, активістів, всіх, хто співчував Радянській владі, єврейське населення. Там і зустріли свою смертну хвилину з гордо піднятими головами 4 відважні золокарські комуністи.

Не щадили ворожі нелюди і жінок: Балінську Ганну Петрівну, агітатора сільської ради, комсомолку Макарчук Марію Онисимівну, її брата Макарчука Оксенія Онисимовича. Після жорстоких катувань довгий час тримали в льоху жандармського посту, потім їх випустили і встановили за ними жандармський нагляд.

Хтось із ворогів згадав і про Бондаренка А.С. і його сина Федора. Комусь були не до вподоби у свій час їхні розмови про створення колгоспу. Вони також були страчені.

У селі, як і у всьому краю, була введена комендантська година. За її порушення жорстоко карали. Багато людей, особливо молоді, насильно забирали на роботу в Румунію, де їх використовували, як дешеву робочу силу на державних підприємствах, в господарствах поміщиків і куркулів. З перших днів окупації румунські  солдати нишпорили по хатах, забирали худобу, курей, гусей, всяку живність. З кутка в куток розливався писк, крик, плач  жінок. Жінки рвали волосся на  голові, заламуючи руки, падали на коліна, просили не забирати останніх продуктів.

А діти часто уві сні бачили ту щасливу веселу шкільну країну, в якій, на жаль, їм так мало довелося пожити. Їх змінили сумні дні, важка праця, голод, злидні, чекання, коли мати принесе пригорщу зерна, зітре його в жорнах і спече мелай, або з крупи зварить кашу і вони сядуть вечеряти. Жінки заніміли, почорніли з горя. Куди подівся їх веселий сміх. Важким тягарем звалилось  на їх плечі горе війни. Потрібно доглянути за дітьми, за господарством, якось обробити землю, щось посіяти на ній щоб прогодувати сім’ю, щоб не попухли з голоду. Це все звалилося на їхні плечі.

Чоловіків від 12 до 70 років окупанти примусово виганяли на будівництво доріг, на різні сільськогосподарські та інші обов’язкові роботи. “Три роки підряд забирали на так звану кончетрацію – 1941-1942-1943 роки, починаючи з березня і до кінця листопада, поки не випадав сніг, люди працювали. Це були так звані “табори праці”. Годували дуже погано: давали по куску мамалиги (кусок близько 300 г) і воду. А працювати примушували по 16 і більше годин на добу”.

Багато селян було непокірних, не хотіли підкорятись румунській владі, не бажали гнути спину на ворога. Хоча неявка на роботу, або втеча, розглядалися як порушення наказу про трудову повинність, вважалося економічним саботажем і жорстоко каралося, люди ховалися, втікали із села. “Повтікали, десь нас було чоловік 7. Переховувалися вдома від кончетрації. Заметушилися жандарми, почали нишпорити по хатах, шукати втікачів… Заарештували, закували в ланцюги і погнали ніби худобу… Ноги босі, збиті до крові, люди знесилені, обірвані, а румунські солдати підганяють, щоб скоріше здати знедолених на інший пост. І так аж до місця роботи. А там знову різки…” Отак згадує про тяжко прожиті в неволі літа ветеран колгоспу К.Д.Каліненко.

В Золокарах, як і по всій Бессарабії, була заборона розмовляти українською мовою. З’явилися таблиці з написом “ Розмовляти тільки Румунською”. Але румунській військовій адміністрації не вдалося здійснити румунізацію населення на тимчасово окупованих землях. Населення не забувало своєї рідної мови. Народні маси були приречені на голод, злидні, повинні були сплачувати різні грошові і натуральні податки. Окупанти силою змушували населення здавати продукти, вовну, шкіру. Забирали в людей все, а їм нічого за це не давали. Не працювала у селі крамниця, де б селяни могли купити найнеобхідніше: мило, сірники, тканину. Тому люди змушені були самі вирощувати коноплі і з них виробляти полотно. Ой, яке ж воно було грубе, незручне! Але іншого не було. В 1943 році почали вирощувати льон.

Люди “вмирали як мухи” від злиднів, голоду, а також від хвороб. В 1943 році в селі почав бушувати тиф. Небагатьом пощастило в тих антисанітарних умовах, без медичної допомоги, без лікувальних препаратів залишитися в живих, виздоровіти, на жаль, таких були одиниці. А більшість повмирали.

Радянська армія добилася в 1943 році корінного перелому в ході війни, вступила в 1944 рік сповненою сил і непохитної віри в недалеку перемогу над лютим ворогом  людства – німецьким фашизмом. Почався новий завершальний період Великої Вітчизняної війни, коли перед Червоною Армією, всім радянським народом постало завдання повністю вигнати окупантів із радянської землі, подати  допомогу поневоленим народам Європи…

Визволення села від фашистських загарбників

Все почалося 20 серпня 1944 року. Жорстокі бої між Червоною Армією й окупантами зав”язалися в районі Татарбунар 23-24 серпня, де в оточення потрапили  частини Придунайського угруповування фашистів. Тут закріпилися, перегороджуючи шлях ворогу, наші підрозділи 5-ої окремої мотострілкової  і 3-ої мінометної бригади. Ворог безперестанно атакував радянські частини, але прорватися не вдалося.

Ворог відступав до моря, шукав там порятунку, але це вже були не ті “герої”, що хизувалися в 1941 році. Це були ворожі стомлені солдати, не переможці, а переможені, які боялися години розплати. Вони відбирали в людей  ворота, двері, збивали плоти, на них переправлялися через лиман, ховалися від Червоної Армії. Проте, ворожі війська загрузли в болотах, а велика кількість техніки була взята переможцями.

Залишки  фашистських військ привели червоноармійці на сільський майдан біля церкви. Люди з усіх кінці в села йшли подивитися на цих нелюдів, які принесли стільки горя нашій землі, позбавили стількох односельців життя. Йшли селяни, щоб привітати своїх визволителів – Радянську Армію. Діти і жінки бігли, щоб розпитати солдатів, чи не бачили вони батька, сина, чоловіка на важких дорогах війни.

Так прийшов під пострілами гармат і розривами снарядів день визволення села Золокари – 23 серпня 1944 року.

Серед уцілілого населення була проведена мобілізація. 45 чол. із с.Золокари влилися в ряди Радянської Армії, щоб скоріше закінчити розгром ненависного ворога.

У Великій Вітчизняній війні відстоювали незалежність Вітчизни 216 чол., уродженців с. Золокари. 165 з них віддали своє життя за щасливе, світле майбутнє. За бойові заслуги 64 чол. нагороджені орденами і медалями СРСР, а також подяками.

Колективізація. Голод 1946 - 1947 р.р.

Прокотився селом фронт. На визволеній, политій кров”ю землі селяни відчули себе господарями і з великим ентузіазмом взялися за відбудову народного господарства зруйнованого війною. Сільська рада наділила землею малоземельних і безземельних колгоспників.

У селі було створено 4 артілі: ім. Сталіна, ім. Будьонного, “Прикордонник”, ім. Щорса.

Колгоспи отримали допомогу від держави. Біднякам виділено худобу, сільськогосподарський реманент. Але все ж відчувалась нестача техніки, робочої худоби. Так за даними на 1 січня 1946 року тільки 1 трактор і молотарка належали колгоспу ім. Сталіна. Ними користувалися і інші колгоспні села. Негативно вплинув на розвиток колгоспного виробництва неврожай 1946-1947р., що викликав страшний голод у буджацькому краю.

Люди помирали тоді з думкою про шматочок хліба. Голод і смерть ходили з хати в хату, косили масу людей. Страшне лихо спіткало селян весною 1947 року. За далеко не повними даними у с. Золокари в 1947р. померло з голоду 418 чол. З них:  дітей  до 18 р. – 83 чол., з 18 до 60  - 174 чол., і старше 60-ти – 118 чол.

Вимирали цілими сім’ями: Так сім”я Кожухаренка Євгена Купріяновича, де було 5 дітей, сім”я Каліненка Івана Дмитровича – 4 дітей, Чорноволенка О., Карпенка Г.Я.  та ін. У селі з'явилися пусті хати, на яких вночі кричали сичі, віщували нове лихо.

Багато жителів села помандрували у світ, щоб не вмерти з голоду. Молодих хлопців і дівчат мобілізували на шахти Донбасу. Люди, які безвиїзно жили в своєму селі сприймали цей захід як кару, тому ухилялися від виїзду. Та все ж їх проводжало все село.

У зв”язку з посухою радянська держава виділила із своїх запасів колгоспам України частину насіння, необхідного для посіву озимих і ярих культур.

І ось настав 1948 рік. Не тільки дощ, а й праця хлібороба принесли врожай. 1948 рік віддав людям сторицею за вистраждану минулу весну.

Поступово на колгоспних полях з”явилися нові машини – трактори, комбайни, сівалки. Незважаючи на труднощі, колгоспники працювали самовіддано боролись за високі врожаї.

Чорноземна нива довго пам”ятатиме ударну працю перших ентузіасток: Зінченко Софію, Карпенко Клавдію, їх лагідні руки доторкалися до колосся пшениці, як до дитини, пестили її і одержали по 28 ц з га. Для того часу це був небувалий врожай.

Соціально - економічний розвиток села у другій половині ХХ століття.

У 50-их роках в буджацькому степу не знати із чиєї “легкої руки” почали вирощувати  бавовну. Роботи додалося багато, а діла мало, бо ця рослина вимагала гарячого сонця і води, чого в наших краях не вистачало. Тому й не дивно, що користі від бавовни було дуже мало. Найвправніші колгоспниці Кожухаренко, Дяченко, Зінченко, збирали в день не більше 45 – 50 кг бавовни! Отже, волонтаризм окремих керівників не полегшував, а обтяжував працю селянина.

З часом стало зрозуміло, що вирощування “білого золота” в буджацьких степах неможливо, тому цю затію, яка дорого обійшлася колгоспам довелося лишити. Є відомості, що в інших колгоспах пробували запровадити виробництво чаю. В кінці 40-их років визначилася основна структура сільськогосподарського виробництва колгоспів: землеробство, тваринництво і виноградарство. З тих пір хлібороби удосконалювали свою виробничу професію. Кожухаренко надоювала по 2980 кг молока від корови. Відмічалася своїми показниками в районі ферма, якою завідувала Нікітенко Г.Т., делегатка ХХІУ з”їзду Компартії України. Доярки Дяченко Христина, Лященко Серафима, Дяченко Надія, Будяченко Серафима, Кожухаренко Марія надоювали від кожної корови по 2600 кг молока.

У післявоєнному селі налагоджувалося спорудження житлових будинків колгоспників. Замість землянок і покритих очеретом хатинок, виростали, як гриби після дощу, добротні цегляні будівлі.

Для зміцнення матеріально-технічної  бази, покращення добробуту населення важливе значення мала електрифікація села. Вже в 1959 році електрифіковано майстерні, тваринницькі приміщення і будинки колгоспників на 3 вулицях села. В 1965 році майже в кожній хаті горіла лампочка Ілліча. 85% села було електрифіковано. Колгосп мав свою електростанцію, що виробляла 350 квт електроенергії.

Населення звернуло увагу на естетичне оформлення своїх осель, почалося озеленення вулиць, дворів. В 1952 році колгоспні збори вирішили: “посадити на обочинах вулиць дерева із розрахунку в 5 насаджень  на двір”, що вцілому становило 3720 дерев. Крім того, стояло питання про озелення селянських дворів, стадіону, школи та інших громадських установ.

Згодом в 1957 році  прийнято рішення про створення сільського парку, площею 0,80га. За короткий час село перебудувалося, набуло сучасного вигляду.

В 1960 році закінчилося будівництво лікарні на 50 ліжок. Там працювало 28 медпрацівників. На той час в селі Лиман працював пологовий будинок на 10 ліжок.   

В 60-их роках почалося спорудження Будинку Культури. Ця споруда, з оригінальним оформленням залів і кімнат, де в сучасному стилі поєднуються елементи барокко, в 1969 році широко відкрила свої двері для односельчан і гостей села. Там же працює бібліотека, яка на даний час налічує 11000 томів книг, обслуговує 500 читачів. Першим біблітекарем в с.Лиман була Войтович Євдокія Іванівна, її пам”ятають і згадують добрим словом за теплоту і увагу.

У центрі села видніється 3-ох поверхова будівля, яка потопає в зелені, на дверях кожен прохожий може прочитати “Ласкаво просимо”. І кожен розуміє, що це сільська школа, яка відкриває шлях до знань. Ця велична споруда вперше відкрила свої двері у вересні 1974 року. Всім своїм вихованцям вона дала путівку в життя. Вищу освіту одержали 332 випускники школи, 53 учні закінчили школу з золотими та срібними медалями. Багато випускників працюють на полях рідного села, деякі здобувши освіту повернулись спеціалістами в рідне село, вчителями, агрономами, лікарями.

Першими випускниками Лиманської середньої школи були:

  • Летінський Степан Єпіфонович – перший заступник голови райдержадмінстрації (1995-2003р.р.)
  • Чумаченко Іван Миколайович – кандидат сільськогосподасрьких наук
  • Лященко Георгій Юхимович – кандидат фізико-математичних наук.

Випускники нашої школи:

  • народні судді – Приймак Галина Іванівна, Тимошенко Сергій Вікторович;
  • славнозвісні лікарі і хірурги – Боєв Валентин Хомич, Зінченко Василь Миколайович, Шульга Іван Григорович, Шульга Олександр Архипович;
  • власник туристичного агенства “АЛВОНА” м. Одеса – Балінський Володимир Юхимович;

Наша школа – одна  з найкращих на Татарбунарщині. Біля школи посаджено прекрасний фруктовий сад. Школярі приймають активну участь у благоустрої села.

В 1970 р. в с.Лиман відкрився новий дитсадок на 150 місць. Молоді  мами мали можливість користуватися послугами дитячої кухні. Колгосп забезпечував дітей свіжеприготовленою кашею і молоком.

Багато колгоспників скористалися можливістю побачити світ. Правління колгоспу “Прикордонник” нагороджувало своїх працівників за хорошу роботу туристичними поїздками по братніх республіках СРСР та за кордон.

В 1978 році  розпочато будівництво дамби на о.Сасик. В 1981 році увійшла в дію перша черга Дунай-Дністровської зрошувальної системи.

В 1975 році відкрита перша база відпочинку “Колос”. Сьогодні курорт “Катранка” нараховує 62 бази відпочинку. Тепле море з просторими піщаними пляжами, історико-культурний потенціал і безмежна гостинність приваблюють відпочиваючих не лише з усією України, але й з країн близького зарубіжжя.

Лиманська сільська рада працює над виготовленням генерального плану розвитку забудови територій курорту “Катранка”. Благодатні природно-кліматичні умови створюють сприятливі передумови для формування високо-рентабельної туристично-рекреаційної галузі.

З проголошенням незалежності  почали нову сторінку історії і в с.Лиман. Ознакою нового часу стало впровадження в життя в 1991 році земельної реформи. В 1995-1996р.р. відбулось розпаювання земель. З 2001 року селяни почали отримувати державні акти на землю. Створювалися фермерські господарства.

Земля щедра для турботливого господаря, вона віддає сповна тим, хто вкладає в неї свою душу, хто в своїй діяльності використовує нові технології, сучасну сільськогосподарську техніку.

Початок третього тисячоліття знаменний для села Лиман тим, що за рішенням правлінням ВАТ НВНГ “Прометей” було побудовано 7 км дороги та розпочато будівництво дитсадка.

Минає час, як спалах світла народжується і згасає людське життя. Дарує батько синові віру і силу, вишиває мати рушник на щастя, на долю… Так було, так буде завжди. Свідченням цього є бажання жителів села працювати заради майбутнього своїх дітей, процвітання рідного краю. Продовжуються реставрація церкви, яка була розпочата в 1990 р. В 2001 році було  закладено новий парк учнями школи на території Будинку Культури і біля пам”ятника загиблим односельчанам. Протягом 1998-2004р.р. посаджено більше 100 га лісу.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь